Євробачення і культурний фронт

Від самого початку участі України у Євробаченні в 2003-му році, українці напрочуд активно слідкували за конкурсом, надаючи йому значно більшої ваги, аніж більшість європейців. Для українців Євробачення швидко стало національним спортом, а виконавці, що приймали участь хоча б у відборі швидко здобували додаткову аудиторію. За двадцять років участі у конкурсі Україна жодного разу не опинилася поза фіналом, а перемогу здобула уже тричі. Європейські фанати Євробачення уже звикли очікувати від України стабільної якості.

Для України, Євробачення виступає захистом від російської культурної агресії.

Зусилля Росії із винищення усього українського дуже тривалі і комплексні, навіть у часи, коли росіяни прикидаються «братами», вони продовжують менш помітні зусилля із деукраїнізації. Протягом століть знищувалося не тільки українське населення, але й українські мова, культура, економіка, релігійна та медійна самостійність і атакувалися будь-які форми суверенності. Постійна російська культурна агресія вражає як своєю нахабністю, так і дріб’язковістю, що доходить до всеохопності.

Головна ідея, яку Росія транслює Європі через свої медіа та кишенькових експертів, полягає у тому, що українська культура, нібито, є лише малим відгалуженням «великої російської».

Такий же міф транслювався, і значною мірою утвердився щодо Білорусі. У цьому відношенні російська пропаганда виявилася настільки ефективною, що переконала й значну частину українців. Так сталося, бо на відміну від української, білоруська культура не мала особливих сил чинити спротив російським міфам та впливам, в умовах диктаторського режиму Лукашенка.
Незважаючи навіть на Нобелівську премію із літератури для Світлани Алексієвич, білоруська культура заливається для Європи переважно невидимою. І так само невидимо відбувається винищення її решток зусиллями Путіна-Лукашенка.

Важко переконати в тому, що Росія знищує певну культуру, тих, хто не вірить у існування цієї культури.

Таким є перший крок російського культуроциду – переконати, що їхня жертва уже не існує. І вже на цьому кроці російському плану зламали ноги.
Російська концепція містечкової української культури була розвіяна українським успіхом на європейській сцені.
На Євробаченні не можна було задавити опонентів грошима, а доступ до інформаційного поля виявлявся рівним. Українці ухопилися за свій найкращий шанс показати Європі свою культурну суб’єктність і за двадцять років завоювали серця фанатів і загальне визнання.

Автентичність, якою українські виконавці покорили Євробачення, виступає для нас не засобом, а – метою.

Українське суспільство не даремно ставиться до цього конкурсу із усією відповідальністю. Ми усвідомлюємо, яку роль відіграє для нас така можливість культурної репрезентації. Ми надаємо відповідної політичної ваги конкурсу і піднімаємо скандал коли усілякі «внє палітікі» намагаються пропхати на нашу сцену свою Марув.
Цей конкурс може бути поза політикою для Британії чи Франції, адже їхнім культурам нічого не загрожує.
Наших біженців прийняли із відкритими обіймами по всій Європі, а підтримка України європейськими країнами усе зростає не зважаючи на зусилля Орбана. Не тільки ми вважаємо Україну частиною Європи, але й самі Європейці. Євробачення і два майдани – головні інформації приводи, що пробили російську імперську завісу на очі Європі.
Європейська зброя знаходиться у руках наших захисників, у тому числі й завдяки таким виконавцям як Руслана, Джамала та Калуш, що довели Європі – українська культура існує і вартує захисту.