Репресована стабільність

Нещодавня смерть Навального сколихнула не тільки російське суспільство, а й міжнародну спільноту. Багато російських опозиціонерів знаходяться у розгубленому стані, шириться відчуття безнадії.Зрештою, саме це Путін і намагався вбити – надію. Імовірність того, що мова іде саме про вбивство настільки висока, що я дозволю собі розглядати його як основну версію подій.
Моє особисте ставлення до Навального загалом скептичне. Якщо Крим – не бутерброд, то Навальний – не демократ. У мене значно більше поваги викликав Борис Нємцов, але ж і його було убито, при чому прямо під стінами Кремля.Однак, даремно заперечувати, що у своїй боротьбі із Путіним, Навальний приніс Україні значно більше користі, аніж шкоди. До того ж, перед смертю Навальний встиг змінити свою позицію і підтримати територіальну цілісність України.
Так чи інакше, зараз у наших національних інтересах не пригадувати мертвому образи, а долучитися до хору голосів, що осуджують його убивство. Президент Зеленський одним із перших прямо звинуватив Путіна у вбивстві політичного опонента. Дуже добре, що на Заході зараз чують саме таку позицію України.
Навальний, імовірно, бачив себе російським Нельсоном Манделою, що через в’язницю мав прийти до влади. Ці сподівання розділяла значна частина його прихильників. Путінський режим дивився на нього як більшовики на царську сім’ю. Персона Навального давала відповідь на улюблене кремлем питання «Єслі нє Путін, то хто?». Путін – колишній кагебіст і втілення совка, він не терпить альтернатив, він зневажає сам принцип демократичного вибору.
Однак ситуація у Росії дає приводи пригадати стару іспанську приказку, якою Талейран дораджував Наполеону:
«Багнети згодяться не все, але сидіти на них не можна».
Проблема закручування гайок у тому, що рано чи пізно зриває різьбу. Це – не метафоричне філософське припущення, із теорії конфліктів ми знаємо – репресії роблять соціальну систему більш жорсткою, але і більш крихкою. У соціологічній науці такі суспільства називають ригідними, антонімом від гнучких. Репресивна система із більшою імовірністю зламається, аніж зміниться. Авторитарні і тоталітарні режими схильні вважати цю свою найбільшу вразливість «стабільністю».
Радянський союз свого часу видавався нерушимою державою, що не тільки існуватиме вічно, але й поступово зростатиме. Його раптовий колапс застав зненацька увесь світ, а найбільше самих радянських громадян.Логіка цих громадян була простою, але неправильною, тому вона й не дала вірних прогнозів. Вони дивилися на силу репресивного режиму, на усюдисущі спецслужби, на тотальну пропаганду, на армію зрештою… і приходили до невірного висновку, що усе це не перемогти. Вірним висновком було би звернути увагу, скільки зусиль доводиться щоденно прикладати СРСР для збереження свого режиму. Але якщо режим стабільний, хіба потрібно йому стільки підпорок?
Ситуацію у сучасній Росії слід оцінювати подібним чином. Можна поглянути на зламану виборчу систему, на політичні убивства, на неправові рішення Памфілової, на пропаганду, на фальсифікації, на адміністративний ресурс, на силовий апарат і прийти до висновку, ніби «Путін непереможний». Але задайтеся іншим питанням… Якщо оце все потрібне Путіну для перемоги на виборах, то чи можна вважати його сильним кандидатом? Якщо режим Путіна такий стабільний, то чому він не може дозволити собі допустити до виборів Надєждіна чи Дунцову?
Режим Путіна, так само як до нього СРСР, стоїть на костилях репресій. І це – не показник сили.
Вбивство Навального (ще почекаємо на долю Гіркіна) демонструє, наскільки вразливими напередодні виборів вважає свої позиції сам Путін. Його конфлікт із російським суспільством дуже асиметричний у плані задіяних зусиль. Путіну доводиться затикати будь-які шпарини для громадської діяльності, він може утримувати владу шляхом надзусиль проти бездіяльного суспільства. А якщо суспільство таки підніме голову? Якщо черговий «марш справедливості» поведе не Пригожин?Російські менти пакують по автозаках навіть за одиночні пікети та квіти принесені для вшанування пам’яті Навального. Режим докладає шалених зусиль до того, аби суспільство демонструвало одних проявів спротиву… Бо будь-який спротив є не безнадійним, як переконує путінська пропаганда, а якраз становить для нього смертельну загрозу.
Путінський режим прибирає можливості випустити пару, а при тому лиш піднімає градус обурення. Наслідок може бути лиш один – тиск усередині системи зростатиме.
Наростання тиску рано чи пізно призведе до революційного вибуху. Але режим Путіна опинився у ситуації, коли гайки можна тільки закручувати. Зараз він настільки слабкий, що його знесло би не те що вибухом, а й самою парою, якщо дати їй вихід.
Неможливо передбачити, як довго здатні терпіти російські народи. Можливо передбачити лиш загальні обриси майбутнього, що вимальовується із тенденцій сучасності. Російський режим усе ще може стати значно гіршим, докотитися до рівня сталінського чи навіть північнокорейського, якщо російське суспільство буде повністю паралізоване страхом та політичною пасивністю. Але є ще один, ключовий фактор, що робить російський режим таким наляканим та вразливим – ідеологічний.
Ідеологія, яку пропагує Путін, запропоновані ним система цінностей та образ Росії, передбачають перемогу над Україною. А от її якраз уже і не світить. Путіну доводиться марнувати сотні тисяч життів лише для того, аби прикидатися, що перемога досі можлива.