школа вбиває бажання читати

школа вбиває бажання читати

Зізнаюся чесно: я обожнюю сучасну українську літературу. Особливо Дереша, але в принципі люблю її всю від Андруховича і до Карпи. У школі був предмет такий «українська література», його я ненавидів. І викладачку свою заразом. І не дивно мабуть, бо українську літературу викладала мені людина, що про Україну дозволяла собі фрази на зразок «Та это не страна». Тільки недавно почав я перечитувати окремі твори шкільної програми.Із зарубіжною літературою такої педагогічної катастрофи не було, особливо мені сподобався Гоголь. Український письменник, що писав про Україну і вивчався у курсі «російської» літератури. Я тут описую кошмар патріота, але чесне слово, мені ще пощастило зі школою. Менше з тим, більше про літературу. Так от, з усього курсу крім Гоголя мені найбільше сподобалися роботи Моріса Метерлінка і Оскара Уайльда… Які я прочитав до того, як почав вивчати у школі.  Трагедія в тому, що значна частина людей виходить зі школи із переконанням ніби «читати це – нудно».
Ми поспіхом читаємо скорочені версії видатних і відповідно складних, полісемантичних, багатогранних творів, а потім дивуємося, чого це нам не сподобалося? Мало просто запхати шкільну програму в голову, так і не навчивши читати. Бувають, звісно, викладачі-фанати своєї справи, що здатні закохати своїх учнів у книгу, але і вони вимушені працювати у жорстких програмових рамках примусу.
У школі перед нами стояла задача «прочитати для галочки» і переказати сюжет, хіба ж дивно, що подобалися нам ті книги, які ми читали «для себе»?
Дехто пройшов випробування школою і зміг таки відкрити насолоду читача, дехто – ні. На жаль багато людей так і не знайшли нічого «для себе», так і не розвинули ніякого літературного смаку. Їх читацький інтерес було вбито ще у дитинстві, коли чи з вини шкільної програми, чи конкретного вчителя, у них виникла цілком помилкова ілюзія того, що книга не для них.
І от ситуація: якщо дітей примушувати читати, вони можуть розвинути відразу до самого процесу, а якщо не примушувати – справи ще гірші.
Якщо у школі ще й панує негативна соціальна атмосфера, при якій за навчальну успішність цькують однокласники, то читацький інтерес виживає хіба у якості винятку. У багатьох школах панує така атмосфера, що дітям соромно показатися із книгою.
Якби у моїх силах було реформувати шкільну систему, то я скоротив би частку обов’язкових творів, але не для того, аби скоротити загальний обсяг прочитаного, а дати можливість дітям обирати хоча б частину творів самостійно. Я мрію про часи, про коли навчальною задачею учня буде знайти хорошу книгу, аби порекомендувати її іншим. Для такого учня читання буде способом самовираження і проявом свободи, читацький смак стане відображенням особистості, а рекомендовані ним книги – джерелом соціального схвалення. Я мрію про часи, коли школа почне виховувати читачів…