ТЕОРІЇ КОНФЛІКТУ НА ПРАКТИЦІ

Коли люди називають щось «логічним», то посилаються до формальної логіки Арістотеля. При цьому, майже ніхто із них не читав Арістотеля. І все ж, навіть без знання першоджерела, люди широко застосовують логіку і загалом розуміють, що мається на увазі під «логічним».
Схожа історія із теоріями конфлікту. Демократичні країни у своєму розумінні конфліктів опираються в першу чергу на роботи Ральфа Дарендорфа та Льюїса Козера, і зовсім не тому, що всі їх читали. Просто Козер і Дарендорф сформували методологічні основи, що набули широкого вжитку.
Але як наслідок, демократіям так само важко усвідомити наскільки відрізняється сприйняття природи конфлікту авторитарними режимами, як сучасному європейцю мислити на засадах середньовічної телеології.
На відміну від формальної логіки, теорії конфлікту мають більше альтернатив, тож далеко не всі під терміном «конфлікт» мають на увазі ідентичне явище.
Західні політики продовжують називати Путіна «непередбачуваним», адже його дії не відповідають їхнім логічним алгоритмам.

Захід і Путін грають одну партію за різними правилами, бо опираються на різні теорії конфліктів.

Давайте розберемо основи їхніх підходів до конфлікту як соціального явища і прослідкуємо, чим вони відрізняються.

Західна соціологія розглядає конфлікт як засіб пристосування суспільства до змінних умов. На їхню думку, конфлікт має завершуватися взаємовигідним компромісом, що стає запорукою адаптивності і стабільності суспільства. Мета регуляції конфлікту не в тому аби перемогти опонентів, чи усунути джерело конфлікту, а в тому, аби надати конфлікту конструктивного характеру.
Якщо конфлікт намагаються вирішити репресивним чином, а суспільство радше маргіналізує опонентів, аніж піде їм на зустріч, то таке суспільство називають «ригідним». Західна соціологія прогнозує, що на ригідні суспільства чекає розкол, а конфлікт набуде деструктивного характеру.

Вічний пошук компромісу із боку Заходу, продиктований намаганнями перевести конфлікт у конструктивне русло. Мета Заходу – знайти взаємовигідні способи співіснування.

Окремо хочу підкреслити, що Дарендорф і Козер – праві, а їхня методологія працює. Якщо обидві сторони шукають вигідного компромісу, то результат буде найбільш вигідним для обох сторін. Це відбувається не тому, що компроміс найкраще задовольняє інтереси сторін, а тому, що він дозволяє уникнути розтрати величезних ресурсів під час силової фази конфлікту.
Проблема у тому, що пошук компромісу є правильною стратегією за умови взаємності цього пошуку, але кожен учасник конфлікту відповідає лише за свою готовність до компромісу. Компроміс принципово неможливий, якщо у ньому зацікавлена лише одна сторона. В такому випадку замість пошуку компромісу відбувається «умиротворення агресора», коли одна зі сторін іде на поступки, а інша – накопичує здобутки.

Володимир Путін – колишній кагебіст, ним керує застаріла марксистська теорія конфлікту. Маркс, у свою чергу, прогрес суспільства бачив у перемозі одного суспільного прошарку над іншим. Компроміс у марксизмі розглядався як продовження системи експлуатації і не заохочувався. За те революція із фізичним знищенням цілих суспільних прошарків, подавалася як неминуча.

Не треба обманюватися, що Путін, чи його пострадянське оточення, може шукати справжнього компромісу. Для Путіна, розв’язання конфлікту полягає не в забезпеченні інтересів Росії через співпрацю, а в посиленні її позицій через ослаблення супротивників. Неважливо якщо «Росія завтра» виявиться слабшою за «Росію сьогодні», головне – зробити конкурентів слабшими за Росію.

​Для Путіна, конфлікт – гра з нульовою сумою.

Захід шукає для себе вигоди і перемоги, навіть якщо вони передбачають процвітання конкурентів. Путін шукає поразки для своїх опонентів, навіть якщо це матиме наслідком злидні для Росії.

Політики, що прогнозували дії Путіна виходячи із власної, компромісної логіки, помилилися у своїх прогнозах, і прийшли до висновку, що Путін – «непередбачуваний». Дійсно, з точки зору пошуку вигоди для своєї країни, дії путінського режиму позбавлені сенсу. Але припущення, нібито Путіна цікавить процвітання Росії – наївне.

Сумна правда в тому, що не всі люди бажають добра. Цілі суспільства можуть бути мотивовані міркуваннями ненависті, помсти, величі чи просто перемоги, замість міркувань вигоди, а вже надто взаємної. Якби люди дійсно були такими раціональними, як уявляють собі деякі західні політики, то людська історія була би сповнена співпраці і дипломатії а не суцільних воєн.

Варто зазначити, що все більше експертів та політиків, особливо британських, прокидаються і усвідомлюють, що компроміс із режимом Путіна – неможливий. Європейським демократіям ще слід переконати у цьому власних громадян, натомість ми бачимо як окремі діячі на зразок Фіцо та Орбана поширюють зворотні наративи задля просування власних політичних інтересів.

Європа не вирішує, чи буде вона воювати із Росією. Путін уже відкрито стверджує, що веде війну із НАТО.

Європа має лиш один шлях до миру – зробити Росію настільки слабкою, аби війна стала неможливою.

Цієї мети не вдасться досягнути політикою компромісів та умиротворення. Європа та США мають вдосталь ресурсів та можливостей, аби забезпечити перемогу України. Але поки бажання перемоги не пересилить ілюзії щодо компромісу та співпраці, наші хлопці будуть і далі гинути в окопах за наївність Заходу.

Заходу здається, що проблемою є війна, а вирішенням проблеми – мир. Але проблемою є Росія, а вирішенням – її поразка і розпад.

Захід досі намагається втілити у життя уявлення конфлікту, що не відповідає реальності і не має перспектив для реалізації. Захід боїться розпаду Росії, і хоче зберегти її як гравця, із яким буде домовлятися про компроміс.