трагедія будапештсього меморандуму

трагедія будапештського меморандуму

Будапештський меморандум нерідко називають історичною помилкою України, і з цим твердженням важко не погодитись. Однак помилкою є саме умови меморандуму, а не факт відмови від ядерного статусу.
Молода незалежна Україна не мала реальної можливості залишити за собою ядерний статус.
По-перше, Україна мала не власну ядерну зброю, із відповідною інфраструктурою обслуговування та кодами доступу, а зброю колишнього радянського союзу, яку навіть при бажанні неможливо було би використати. У такому стані відповідна ядерна зброя не забезпечувала Україні безпекових переваг. По-друге, обслуговування ядерної зброї – дуже дорогий процес. Одна із причин, чому Російська Федерація нездатна показати свого військового бюджету на полі бою якраз у тому і полягає, що значну частку цього бюджету поглинає ядерна програма. У 90-х Україна знаходилася у глибокій економічній кризі і шукала будь-яких шляхів скорочення військових витрат. Ну і нарешті по-третє, Україна знаходилася під шаленим міжнародним тиском. США досі розглядають цей меморандум як свою значну дипломатичну перемогу, у 94-му Україні світила перспектива санкцій на рівні сучасного Ірану. Звісно, у тодішніх економічних обставинах і при сподіванні західної інтеграції, такий розвиток подій був недопустимим. Масла у вогонь підливала страшенна українська корупція того часу. За деякими підрахунками, у найгірші часи ми були другою за рівнем корумпованості країною у світі, гірше було тільки в Нігерії.
Не варто переоцінювати роль зброї, якою неможливо скористатися.
Я вважаю поширену ідею, ніби «якби Україна мала ядерну зброю, то Росія би не напала», вкрай наївною. Аби оцінити глибину цієї нісенітниці достатньо задати собі два простих питання: «Коли її слід було застосувати і по яких цілях». От уявіть собі, що Росія все-таки насмілилися віджимати Крим у ядерної України за допомогою «зелених чоловічків». Ми по Криму маємо бити? Чи по Росії? Західні союзники дозволили використання своєї зброї хоча б по частині російської території лише після наступу на Харків, уявляєте собі реакцію на ядерні удари по російських містах? От у який момент, і по якій території український ядерний удар був би допустимим?
Якщо єдиний розрахунок на те, що Путін не напав би узагалі, то тут я маю два застереження. Перше – Путін мав би вірити що кнопку натисне хто? Зеленський, якого Путін вважав клоуном? Турчинов, що тимчасово виконував обов’язки? У крайньому випадку він міг би повірити у таку реакцію Порошенка, але той не був президентом ні під час першого нападу, ні під час повномасштабного. Друге – план вторгнення свідчить про те, що Путін у своїх рішеннях опирався не на реальну картину, а на запропоновану Медведчуком. Якщо Путін не очікував спротиву від ЗСУ і відправив війська із парадними уніформами та оснащенням для розгону мітингів, то з якого дива він би раптом вірив у ядерний спротив?
При цьому, через вартість ядерної програми, реальні українські сили, що якраз таки зупинили російську армію, могли виявитися значно слабшими. Уже зараз випливають на поверхню деталі київської операції і проливається світло на те, яка реальна загроза нависла тоді над столицею. ЗСУ ослабленні фінансовим тягарем ядерної програми мали би ще менші шанси здійснити своє чудо.
Якщо ідея ядерної зброї у тому, аби Путін не застосував свою проти України то виникає ще простіше запитання: «А хіба застосував?»
Росія живе у альтернативній реальності власної пропаганди, але навіть вона не передбачає ядерних ударів Росії по Україні.
Звірства російської агресії проявили очевидність того факту, що Путін використає усе, що може використати. Незважаючи на постійний ядерний блеф перед країнами Заходу, ядерні удари явно не входять до його можливостей. «Червоних ліній», які малював Путін і які перетнув Захід уже не вистачить терпіння порахувати. Основна реакція Росії – повторювати уже порушені раніше погрози, від чого ті лише пустіють із кожним разом. Відповідно і Захід із кожним разом усе мене уваги звертає на російський блеф.
Обережність Заходу щодо російської ядерної зброї визначається не імовірністю її застосування, а масштабом потенційних наслідків.
Наявність ядерної зброї і в України не змінює ані математики цих наслідків, ані розрахунки їх імовірності. Головна роль російської ядерної зброї у нашій війні – сповільнення допомоги обережних союзників. Але ж якби таку зброю мала і Україна, хіба процес пішов би швидше? Навпаки, Захід мав би ще одну причину боятися ядерної ескалації, тож імовірніше діяв би навіть обережніше ніж зараз.
Ядерна зброя в Україні була чемоданом без ручки. Нікчемність Будапештського меморандуму полягає у тому, що ми віддали чемодан за безцінь, а не у тому, що ми позбулися чемодану.
Як би там не було, а у процесі роззброєння, Україна мала реальний козир, який було витрачено у пусту. Історія показала ціну тим безпековим гарантіям, які ми підписали. У такому контексті може скластися помилкове враження, ніби не має значення, що ми там підписали, якщо воно усе-одно не виконується. І це – правда, але виключно щодо Росії. А от гарантії від США та Британії могли бути зазначені конкретніше і з дієвими механізмами реалізації відповідних гарантій. На жаль, умови меморандуму були сформульовані разом і Росією…
Єдиним, справді вартим варіантом був би для нас вступ України до НАТО. На жаль, Україна 90-х досі вірила ще радянським уявленням про НАТО як про агресивний блок. Наші українські «совки» вставили свою ногу у двері, які ми намагалися закрити за російським світом. Коли російський світ прийшов ґвалтувати Бучу, двері буди досі відкритими…
Історична трагедія Будапештського меморандуму полягає у тому, що Україна змушена була викинути важливий політичний козир, саме у той час, коли нічого не могла отримати за нього взамін. І я готовий підтримати кожну претензію до українських політиків того часу, однак наполягаю, що через свою русофільську наївність історичний шанс упустив український народ.