ЯК ПОМЕРЛА СОВІСТЬ РОСІЇ

Усе голосніше лунає головне запитання сучасних росіян, яке вони повторюватимуть найближчими десятиліттями: «А нас за что?». Особливо варто підкреслити, що ці люди ніколи не ставили перед собою питання: «А их за что?», і досі не готові його поставити. Цим питанням вони не задавалися під час голодоморів, масових депортацій та інших геноцидів, що здійснювала і здійснює Москва. Росіяни вимагають справедливості для себе, не вимагаючи її від себе. Соціологічні дослідження в Росії (у міру своєї науковості в умовах путінського режиму) показують цікаву тенденцію росту підтримки війни. Зокрема, в дослідженні Медіазони, респонденти називають дві головні причини. По-перше, діє принцип «раз почали, то треба вигравати». Росіяни не хочуть нести відповідальність за злочини своєї держави, і спосіб її уникнення бачать у перемозі. По-друге, вони раптом виявили для себе, що українці їх «справді ненавидять». Навіть після повномасштабної агресії, звірств Бучі та ракетних обстрілів цивільних об’єктів, росіяни щиро дивуються, як це, люди, яких вони усе життя зневажливо обзивали «хохлами», їх не люблять? Усе це – мотивація патологічно позбавленої совісті психіки. Коли читаєш роздуми росіян, складається враження, що синапси, які мали би встановлювали зв’язок між діями та відповідальністю, у їхніх головах атрофовані.Коли я вкотре чую, як російська «ліберальна» опозиція розмежовує російський народ та путінський режим, то постійно згадую цитату М. Салтикова-Щедріна: «Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят, насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым». Процес звалювання усієї вини на Путіна уже розпочався. Російські «ліберали» знаходяться в опозиції не до злочинів Росії, а до відповідальності за них. Не так давно О. Навальний запропонував неймовірну формулу: «Ми визнаємо незаконність анексії Криму, але із цього визнання не випливає механізм прямої негайної передачі Україні Криму». Отак-от. З точки зору улюбленця Заходу у Росії, якщо ти щось вкрав, це ще не означає, що його слід повернути.У крайнього правого філософа І. Ільїна, якого постійно цитує Путін, так узагалі існує ціла концепція принципової невинності російського «народу-богоносця». Відповідно до неї, якщо дія була скоєна росіянами чи в ім’я Росії, вона уже цим самим – виправдана. Із цієї логіки випливає уже знайомий нам подвійний стандарт, коли росіянам можна усе, а проти росіян не можна нічого.Відомий американський історик Т. Снайдер саме ідеями Ільїна пояснює стан сучасної Росії, однак я не маю ілюзій, ніби росіяни зачитуються філософією. Такої ілюзії я не маю навіть щодо самого Путіна та його оточення. До того ж, росіяни були такими, як сьогодні, задовго до Ільїна. Я радше схильний припускати, що його ідеї виражають реакцію на дещо «ісконно русскоє» – суцільне соціальне приниження. Смерть совісті є результатом знищення особистої гідності. Людина, позбавлена власної внутрішньої людської гідності, сприймає світ виключно через категорії соціальної статусу, ієрархії, у якій панують правила гри із нульовою сумою. Свій статус такі люди намагаються утверджувати через хамство і приниження оточуючих, ототожнюючи повагу і страх. Класичне запитання: «Ты че, меня не уважаешь?» у їхньому виконанні виконує функцію погрози. Насправді вони питають: «Ти що, мене не боїшся?». Таке запитання ніколи не спаде на думці людині, сповненій власною гідністю. Гідна людина, поважає себе, замість погрозами вимагати «поваги» у інших. Гідна людина поважає інших, поважючи чужу гідність, як свою. Гідна людина не хамить. Коли гідність нації винищено системою панування і підкорення, єдиним мірилом власної вартості залишається позиція у цій системі. Коли при цьому панування жорстоке, несправедливе і принизливе, то психологічна стабільність одного забезпечується приниженням іншого. Звідси і сумнозвісна поведінка російських туристів за кордоном, і нескінченне хамство російського побуту, і щире, повне здивування питання: «А нас за что?», замість вибачень перед черговим «братнім» народом. Російський журналіст П. Канигін так описує ситуацію у своїй країні: «Хуже всего то, что искренние извинения отмирают как явление. Люди считают, что признание ошибок - форма унижения. Правота не определяется соответствием реальности, а только силой. Абсолютный моральный нигилизм. Есть сила, и нечего кроме силы, кто силен, тот и прав». Тотожність сили і правди рефреном проходить через відому цитату із фільму «Брат 2»: «В чем сила, брат? В правде». Це твердження миттєво стало найбільш цитованою фразою із усього російського кінематографу. Обернена тотожність звучить моральною, нібито ставить правду пріоритетом, але тільки нібито… Насправді ж, ця формула дозволяє вважати силу доказом правоти і російське мислення вчепилося за неї негайно, як за слоган століття.Реальність російських злочинів не має значення, вони мають намір довести свою правоту силою, а вибачатися примусити українців.Замість особистої гідності, росіянам пропонують гордість за свою «вєлікую стану». Їх проголошують «народом-богоносцем», що ні перед ким не має вибачатися, бо будь-яка дія у славу Росії освячується. Мене щиро лякає, що навіть після української перемоги, росіяни, вибачаючись перед Україною, сприйматимуть свої вибачення лише як визнання поразки, але не вини. Нам мало, аби Росія почала вибачатися, вкрай важливо, аби росіяни нарешті зрозуміли і усвідомили відповідь на своє патологічне запитання: «А нас за что?»